Homepage Cyberwar Cybersecurity Cyberspace C-Spionage C-Sabotage Gefährdung Kriminalität Computer Kommunikation mod. Systeme Der Mensch Beratung Bildung Fachberichte Information Kryptologie Emission Verschlüsselung Forschung Begriffe Recht Technik Verschiedenes
.R F I D  - Systeme   Verschlüsselungs- und Chiffriertechnik   Rotorsysteme   Computerkryptologie
M- 100 / M - 101
Allgemein
Ansichten/ Informationen
Ansichten/ Informationen / ukrainisch
Diese Informationen finden Sie unter der Adresse scz.bplaced.net/dokuverzhtmll aus rechtlichen Gründen erfolgt keine Verlinkung
M - 100 Kristall, M - 101 Smaragd aus Produktion der Sowjetunion
Entwicklungsbeginn : Mitte der dreißiger Jahre  
Schlüsselsystem :keine Angaben
Arten der Chiffrierverkehre : keine Angaben
kryptologische Festigkeit : keine Angaben
Betriebsart : keine Angaben
Übertragungsart der Information : keine Angaben
Information : militärische Chiffriergerät, eingesetzt auch im 2. Weltkrieg

 

Сергій ВДОВЕНКО

Криптограми радянських шифрувальників в роки Великої Вітчизняної війни так і залишилися для військ вермахту «таємницею за сімома печатями»
Сучасні дослідники воєнної історії знають майже все про те, як у роки Другої світової війни були розгадані шифрувальні коди «Енігми» - надтаємного засобу зв’язку гітлерівської Німеччини. Однак мало кому відомо, що в Радянському Союзі також існували шифрувальні апарати, коди яких розсекретити не вдалося нікому.

Теоретичну основу техніки такого типу, що докорінно відрізнялася від західних зразків, вперше запропонував на засіданні наукової ради РСЧА 29 червня 1930 року інженер-конструктор Іван Волосок. Його ідея полягала в тому, щоб використовувати принцип накладення комбінацій так званої гами нескінченного ключа на комбінації знаків відкритого тексту. Таким чином створювалася криптограма гарантованої стійкості, яку неможливо прочитати. В якості носія знаків гами використовувалася перфострічка, яка виготовлялася за допомогою спеціального пристрою «X». Це був оригінальний винахід, який дозволяв отримувати шифрострічки з гамою випадкової послідовності, що забезпечувало необхідну гарантовану стійкість шифрування будь-яких повідомлень.

У 1931 році при 8-му відділі Головного штабу РСЧА була створена технічна лабораторія, а вже в наступному під керівництвом Волоска з’явився перший дослідний зразок шифрувальної машини «ШМВ–1».

Наприкінці січня 1934 року начальник Головного штабу РСЧА маршал О. Єгоров затвердив «Акт о принятии на вооружение электромеханической шифровальной машины «В-4». Саме з цього зразка інженерно-криптографічної думки розпочався відлік історії створення серії машин, що забезпечували гарантовану стійкість шифрів.

Через громіздкість та механічну ненадійність перша шифрувальна машина в серійне виробництво не потрапила. Натомість вона стала прототипом нових, більш досконалих зразків. Протягом 1937–1938 років були проведені державні випробування розроблених на її основі дослідних апаратів кодового зв’язку і вже у травні 1938-го Наказом НКО СРСР на озброєння приймається шифрувальна машина «М-100». Складалася вона із трьох основних вузлів: клавіатури з контактними групами, стрічкопротяжного механізму з трансмітером і пристрою, що встановлювався на клавіатуру друкарської машинки. Додатково в комплект входили ще сім складових.

Цей пристрій також виявився громіздким. Загальна вага комплекту сягала 141 кг. Лише акумулятори для автономного живлення важили 32 кг. Незважаючи на це, «М–100» випускалася серійно і була успішно випробувана в бойових умовах на Хасані, Халхін-Голі, в Іспанії та під час фінської війни. Шифрований зв’язок використовувався в ланці «генеральний штаб — штаб армії».

До початку Великої Вітчизняної промисловістю було виготовлено 96 комплектів «М–100», які застосовувалися в ланці ГШ — штаби військових округів. В оперативній ланці (армія — корпус — дивізія) успішно експлуатувалася малогабаритна дискова кодувальна машина К-37 «Кристал», що замінювала документи ручного кодування. Це був достатньо компактний пристрій вагою 19 кг, що складався з однієї упаковки. Тільки за 1940 рік промисловість випустила 100 комплектів К-37, а загалом до початку війни на озброєння було прийнято 150 «Кристалів». На початку 1943 року у війська надійшла нова апаратура шифрування. «М–101», або «Изумруд», складалася з двох основних вузлів, була вдвічі легшою та в шість разів меншою за «М–100».

Однак не лише завдяки розробленій техніці вище військове і державне керівництво СРСР було забезпечене таємним зв’язком найвищого ґатунку. Велика увага приділялася конспірації в роботі з шифрами. Так, під час подій на Халхін-Голі шифрувальний орган був розміщений у звичайній юрті, хоча й під посиленою охороною. Отриманий бойовий досвід здійснення прихованого управління військами показав, що для успішного застосування в РСЧА машинного шифрування необхідна автономна робота шифрувальних органів, їх конспірація та мобільність при передислокації військ. З цією метою у 1939 році в США було придбано 100 автобусів «Студебекер», переобладнаних під спецапаратні — шифроргани. Таким чином, з’явилася можливість зашифровувати та розшифровувати телеграми не тільки під час зупинок, а й під час руху колон.

Шифрувальникам нижчих ланок військового управління доводилося працювати в надзвичайно складних умовах — під вогнем, в окопах, наметах, бліндажах, уночі при свічці або ліхтарі. Згідно з інструкцією Генерального штабу, на фронті вони забезпечувалися посиленою охороною. Але траплялося й так, що замість охорони шифрувальник ставив перед собою каністру з бензином, клав у кишені кілька гранат і знімав пістолет із запобіжника. За шифрами посилено полювала ворожа розвідка. По вермахту був навіть виданий наказ: «Хто візьме в полон російського шифрувальника, буде нагороджений хрестом, відпусткою та забезпечений роботою в Берліні». Але жодний радянський шифрувальник у полон не потрапив. Жодний зразок шифрувальної техніки, жодний шифр ворогу не дістався.

У 1942 році спеціальною директивою був встановлений чіткий порядок знищення шифрів у разі загрози захоплення їх противником. З часом удосконалювалася організація шифрованого зв’язку, і вже на другому році війни вона забезпечувала отримання і передачу таємної інформації з будь-якого пункту управління. Для цього представники Ставки, командувачі військ фронтів та армій при виїзді в райони бойових дій брали з собою шифрувальників та особисті радіостанції.

Середній обсяг таємного листування в роки війни досягав у фронтовій ланці 400 шифротелеграм на добу, в корпусах — понад 60. Фахівцям доводилося працювати по 16–18 годин на добу, проте конфіденційність інформації забезпечувалася завжди.

Так, колишній шифрувальник В. Храмцовський згадує у своїх мемуарах: «...Серпень сорок першого... район Єльні. Жуков сидить під яблунею.

— Ознайомтеся з текстом.

Читаю: «Товаришу Сталіну...» Аркушів у телеграмі майже дванадцять. Забагато.

— Дозвольте взяти когось на допомогу? Сам можу затриматися до глибокої ночі.

— Це не той випадок, коли швидкість обробки документа вирішує долю справи. Бліцкріг у німців не вийшов, треба готуватися до іншого розвитку подій. А щодо помічника — й самі могли б здогадатися: у передачі таких відомостей навіть одна ланка — забагато. Умів би, сам зробив. Ідіть!

Іншого разу «маршал Перемоги» зробив своєму шифрувальнику «останнє попередженння».

«Ніч... Зустрів сухо, мовчки простягнув телеграму. Писав сам, олівцем. Йшлося про операцію «Уран», яка стане потім відома всьому світові як початок розгрому фашистів під Сталінградом.

— Ви розумієте важливість збереження таємниці написаного?

— Так!

У приймальні я поклав телеграму в пакет. Ад’ютант запропонував «засургучити» її. Аж раптом на порозі з’явився сам Жуков — блідий, губи міцно стулені:

— Храмцовський! Чому документ в руках мого ад’ютанта?

— Він не бачив телеграму, лише поставив сургучну печатку!

— У громадянську війну комісари дотримувалися особливого дисциплінарного статуту. В ньому було тільки три покарання: зауваження, попередження, розстріл. Вважайте, попередження отримали».

Стійкість радянських шифрувальних засобів дозволяла передавати повідомлення будь-якого ступеня секретності. Вона гарантувала не розкриття противником шифрованих повідомлень навіть за наявності окремих елементів шифру.

На допитах полонені спеціалісти німецької дешифрувальної служби свідчили: криптограми радянських військ неможливо дешифрувати, а тому з 1942 року їх взагалі перестали перехоплювати. Воно й не дивно — унікальну радянську систему машинного шифрування можна було розкодувати лише за наявності самої шифротехніки і ключів до неї.

Так, військовополонений Бернард Роберг, колишній начальник відділу дешифрувальної служби окремого спеціального полку зв’язку розповідав: «Ми перехоплювали й обробляли тільки дво-, три- та чотиризначні кодограми. Нам пояснили, що ваш п’ятизначний код перекривають іншою групою, і коли я став начальником, ми припинили будь-які підрахунки п’ятизначних груп»

Інший гітлерівський дешифрувальник, Ганс Шлюб, також стверджував:

«П’ятизначні радіограми червоної армії є стійкими і дешифруванню не піддаються, незважаючи на відомі нам принципи роботи з шифрами».

А найкращу характеристику радянській спецтехніці та людям, які на ній працювали, дав генерал А. Йодль, начальник штабу оперативного керівництва верховного командування вермахту: «...Нам ніколи не вдавалося перехопити і розшифрувати радіограми радянської Ставки, штабів фронтів і армій».